ЯРОСЛАВ МУДРИЙ



Категории Iван Кочерга ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Дiя перша СОКIЛ Подiï вiдбуваються в княжому теремi в 1030 р. В одному з покоïв (в галереï) сидять ченцi — переписувачi книг: монах — художник Микита, що малює заставки i мiнiатюри до книг, монах — переписувач Свiчкогас, iєромонах Сильвестр, який керує всiєю роботою. Всi чекають на повернення князя Ярослава iз Чюдi, де вiн воював. Сильвестр закликає переписувачiв: Потщитесь, браття, треба поспiшати, Щоб книги всi переписати нам. Бо скоро князь повернеться iз Чюдi, Де воював i города воздвиг, А повернувшись, зараз же розсудить, Чи много ми переписали книг. Сильвестр благословляє державний Киïв, людей i самого Ярослава, який для Русi здобував мир i об'єднав ïï. Однак Микита зауважує, що в цьому Ярославу допомагав Господь, пославши допомогу з Новгорода, про яку князь скоро забув: I скiльки раз, забувши кривди давнi, Полчився знову Новгород державний, Своïх мужiв i золото збирав I Ярославу в помiч поспiшав. Сильвестр радить Микитi не судити князя, не пам'ятати зла i братися з молитвою за роботу, щоб не зробити помилки, щоб потiм не пiдчищати. На це Микита вiдповiдає: З пергаменту недовго зчистить ваду, Лиш з совiстi не зчистити ïï. Микита вважає винним Ярослава за даремне ув'язнення посадника Новгородського Коснятина. Майже розбите вiйсько князя врятував у боротьбi з нiмецькими й угорськими ордами саме Коснятин. I Новгорода воïни суворi Мечi i злато князю принесли — Веди нас, княже, битись до загину За честь i єднiсть руськоï землi! За такi розмови й осуд Микитою дiй Ярослава Сильвестр призначає йому вночi сорок поклонiв покласти в молитвах. В галерею в цей час входить з почтом Iнгiгерда, дружина Ярослава, з молитовниками в руках. Вони прямують у церкву, щоб помолитись за тих, хто на вiйнi. Це схвалює Сильвестр, а Микита зазначає, що княгинi не вадило б помолитися i за тих людей, яких булоубито за ïï намовою в рiк смертi князя Володимира. Сильвестр гримає на Микиту за бунтiвну словесну вдачу i радить прийти до нього на сповiдь у храм: ...Не хочу далi слухать, Сьогоднi в храм до мене завiтай I душу там збентежену одкриєш. Поки Сильвестр розмовляв iз Микитою, монах — переписувач Свiчко-гас хотiв вийти з галереï, бо не проти був би пропустити чашу вина. Однак iєромонах не пустив його, дорiкнувши, що саме Сильвестр зробив його гарним переписувачем, а також налякав тим, що хмiль перетворює ченцiв у бiсiв. В цей час до галереï заходить князiвна Єлизавета, сiмнадцятилiтня дочка Ярослава i Iнгiгерди. Вона запитала у Сильвестра, чи пройшла до церкви мати. Сильвестр благословляє ïï ангельську душу, але дiвчина вважає себе грiшною, бо заслухалась спiвом старого гусляра i спiзнилась до церкви. Вона замилувалась малюнками Микити, якi нагадали ïй про дитячi роки: Яка краса! Як барви всi согласно В один вiнок на золотi сплелись! Так, це той свiт далекий i прекрасний, Що в кришталi я бачила колись. Микита говорить про велику силу мистецтва i вплив ïï на людину: Бо дивний свiт, що бачила ти в чашi, I є, княжна, мистецтва дивний свiт — Воно завжди пiдносить душу нашу... Свiчкогас теж почав роздумувати про свою душу i про те, що впливає на неï, поки Сильвестр не погнав його з — перед очей. Свiчкогасу цього i треба було. Єлизавета дякує Сильвестровi i Микитi за роботу. Вона поцiкавилась, звiдки родом Микита. Вiн повiдомив, що з Новгорода i вже давно залишив рiдний край, сумує за ним. Єлизавета теж народилась у Новгородi i згадує тi далекi часи воєн i пожеж, часи боротьби, що в дитячiй душi залишили страх. Вона була рада, коли приïхали в Киïв: З того часу я Киïв полюбила. Не там, а тут моя вiтчизна мила. Прости, тобi я болю завдала. В цей час у галерею вбiгає Анна, старша сестра Єлизавети, тримаючи в руцi мисливського сокола. Вона теж спiзнилася до церкви. Анна розповiла, що, полюючи вранцi на лебедiв, то побачила воïнiв на чолi з прекрасним богатирем, якi виринули з лiсу. Воïнiв вона прийняла за якiсь новi варяги, бо ще таких не зустрiчала в Києвi. Дiвчина помчала назаддо замку i втекла вiд богатиря, який мчав на конi за нею до самих ворiт. Вона вiддає сокола Єлизаветi i йде в церкву, щоб мати ïï не сварила. Раптом до покоïв швидко заходить молодий воïн. Вiн намагався виправдати себе, бо нiкому не хотiв зла, i даремно вiд нього тiкали. Це був Гаральд, норвезький витязь. Побачивши Єлизавету, вiн зацiкавився нею, бо його вразила ïï краса. Збентежена дiвчина iде з галереï. Гаральд стоïть приголомшений. З лiвого боку галереï повертається процесiя Iнгiгерди з церкви. Мати вичитує Єлизавету за запiзнення. В цей час Гаральд пiдходить до Iнгiгерди й схиляється перед нею на одне колiно. Вiн розповiв, що багато мандрував, бився в Сицилiï, а повернувшись додому, посварився з родичами злими. Тому повернув свiй човен до Русi й хоче служити чесно i твердо Iнгiгердi та Ярославу. Iнгiгерда рада гостевi. ïх розмову перериває крик Єлизавети. ïï подряпав сокiл, якого тримала в руках i тепер не може з ним впоратись. Гаральд забирає у неï птаха й передає своєму слузi, дорiкаючи дiвчинi, що сокола брати без рукавички не можна. Побачивши смiх в очах Анни, здогадався, чий то сокiл i хто був у лiсi. Гаральд похвалив дочок. Iнгiгерда представила Гаральду Анну та Єлизавету. Молодий воïн освiдчується в коханнi Єлизаветi. Незабаром почули звуки багатьох дзвонiв, сурм, i всi кидаються до арок галереï. Це повернувся Ярослав. Радо зустрiчали князя, а в галереï залишається лише Микита, який роздумує: Настав мiй час... бажаний час вiдплати За кривди всi, що Новгород зазнав... Та хочу все ж тепер я сам пiзнати, Чим вiн людей отак причарував, Владика Русi, мудрий Ярослав... Але в цей час, рiшучий i врочистий, Чого ж мiй дух збентежений охляв... Бо ясний ангел, лагiдний i чистий, Тебе закрив вiд мене, Ярослав... Дiя друга ЗАКОН I БЛАГОДАТЬ Лiто. Недалеко за рогом княжого терему в Києвi будують величний храм Богородицi десятинноï. З iншого боку велика мармурова статуя лежачого лева, навколо неï — лави. Ярослав у супроводi Сильвестра, Микити i киïвських бояр Мирослава i Слав'яти виходить iз брами княжого замку. Вiн сiдає на лаву бiля статуï i веде розмову з Сильвестром. Сильвестр повiдомив, що переписано за час вiдсутностi Ярослава п'ять книг: Златая цепь, слова святих отцiв, мандри Козьми Iндикоплова, дiянiя Дiгенiса Акрiта i Шестоднев болгарського попа. Ярослав подякував монаха за роботу i сказав, що добрiй книжцi вiн радiє бiльше, нiж золоту в коморi, хоча i в книжках є багато казок, яких в життi не знайти. В розмову вченого i князя втрутився Микита, який зазначив, що в життi часом бракує правди, а в казцi завжди дiстає вiдплату за добрi вчинки справедливий муж. Ярослав запитав про Микиту, i Сильвестр повiдомив князя, що його вiн найняв, бо: Зовуть його Микита, книги знає, В художествi iскусен. А ще вiн сильний дуже, то, мабуть, служив ранiше у вiйську. Ярослав, дiзнавшись, що Микита не з киïвських, дає йому маленьку книжку та олiвця i наказує записувати ним сказане. Ярослава вразили слова попа Iларiо-на iз Берестова: Ранiш закон, а потiм благодать, i велiв записати Микитi, що потрiбно: Червенськi гради взять; Поставити на Росi города, Щоб степова спинилася орда... До речi — час подумать i про Юр'єв, Що я оце на Чюдi заснував. Згадавши про м. Юр'єв, Ярослав поцiкавився у киïвського боярина Слав'яти, .чи той знайшов вмiлого городника, щоб змiг розбудувати мiсто. Боярин запевнив князя, що вiн шукає. Ярослав звертається до Микити з промовою, що князю бiльше до вподоби палати бiлi й храми будувать, але: ...важке в князiв на плечах брем'я... Як думаєш ти, легко то менi Цю хвору ногу пiдiймати в стрем'я I ïздити старому на вiйнi? А я ж весь вiк воджу в походи рать... Ранiш закон... а потiм благодать... Нарiкаючи на небажанi обов'язки, якi випадають на долю князя, Ярослав запрошує всiх пiти з ним i подивитись, як будується храм. До статуï лева прибiгли з шумом дiвчата з Єлизаветою, яка вiтає Ярослава. Сильвестр доповiдає Ярославовi, що за час його вiдсутностi в Києвi Єлизавета навчилася читати й перекладати з грецькоï мови. Князь похвалив дочку за розум. На запитання Ярослава, чому вивчала саме грецьку, дiвчина вiдповiла, що в грецьких письменах вона шукає заповiту мудреця, як утворити спокiй на землi. Батько вiдповiв: Береться мудрiсть не iз заповiтiв, А iз шукань i помилок гiрких. А щоб людей добру призвичаïти, Чимало князь голiв стинає злих... Бо кроткий вiк без кровi не создать, — Ранiш закон, а потiм благодать. Людей учу я страхом i книжками, Але i сам я у людей учусь. Ярослав твердо вiрить: Бо мудр народ, i житиме вiками В трудах i битвах вихована Русь. Дiвчата раптом закричали й вiдбiгли. Вони побачили, як намагався пiдвестись iз землi п'яний Свiчкогас. На запитання Ярослава, хто це такий, Сильвестр пояснив, що це списувач книг, i призвав Свiчкогаса встати перед князем. Зляканий Свiчкогас намагається пояснити Ярославу, що його голова втомилась вiд книжноï мудростi, i вiн вирiшив зняти втому вином, але це не допомогло, i вiн заснув. Ярослав вирiшив покарати списувача: Якщо вiд книг глава твоя страждала, Та щоб од мудростi не вилiзли власи, — Iди на хутiр i свиней паси. I хоч Свiчкогас завiряв всiх, що вiн божий iнок, однак прийшлось пiдкоритися волi князя. В цей час iз лiвого боку в'ïжджає Гаральд i вiтає князя i Єлизавету, знову виголошуючи захоплення красою княжни. Розмову ïх перериває сильний шум i крики з боку будiвництва храму. До князя бiжить урядовець Ярун, заляпаний глиною i крейдою. Вiн повiдомляє, що бунтують будiвничi, бо якийсь варяг когось убив. Ярослав посилає Слав'яту i Микиту з'ясувати й розв'язати проблеми на будiвництвi. Князь помiтив захоплення Гаральда його дочкою й вирiшив дати добру пораду. Вiн вважає, що перш нiж сватати ïï, молодий воïн повинен упорядкувати своє життя: Пора тобi удiла мати в свiтi I всамперед вiтчизну i сiм'ю. Бо князю руському негоже вiддавати Свою дочку бездольному пiрату, Хоча б вiн був грозою всiх морiв. Гаральд радо погодився з Ярославом. Згодом Сильвестр повiв князя показувати переписанi книги, а Єлизавета затрималась, прощаючись iз Гаральдом. ïх розмову перебиває галас i крик людей, якi йшли до замку Ярослава з боку будiвництва храму. Цiла юрба людей вела зв'язаного варяга Турвальда й вимагала суду i правди княжоï. За ними йшли Сла-в'ята i Микита. На шум вийшов Ярослав, пiдiйшли варяги, якi, оголивши мечi, намагались звiльнити Турвальда. Князь заспокоïв народ. Муляр Журейко пiдводив до нього старого селянина Людомира i його дочку Милушу. Саме в них варяг убив сина i брата, який захищав сестру. Людомир плакав перед князем, бо двоє його синiв загинули на Судомирi — рiчцi, коли воював там князь, а меншого, єдину надiю, вбив варяг. Селянин вимагав у князя суду i кари. ЯрослаанагадуєЖурейковi, що вiн каменщик i повинен будувати, а не зривати всiх вiд роботи. На що Журейко вiдповiв: Ранiш нiж храми будувать святi, Годиться правду ствердити в життi. Ярослав на це про себе зазначає: Боже правий, Як важко це — творити правий суд... Iнгiгерда, помiтивши вагання Ярослава, порадила, щоб варяг заплатив виру (грошова кара, встановлена в Руськiй правдi Ярослава) i ïхав iз Гаральдом. Князь радить дружинi не втручатися. До Людомира звернулася Єлизавета з проханням не проливати бiльше кровi, бо сина цим вiн не поверне, а батька просить прийняти варягову виру. Князь наказав варяговi сплатити подвiйну виру за волю. Соромно i боляче було Гаральду за нього. Вiн дав Турвальду гаманець iз золотом, промовляючи: Не вартий ти помилування, дурень! Принцесi дякуй за своє життя... Розв'язаний варяг, вiдчувши волю, з погордою насмiхається над присутнiми, хапаючи в обiйми Милушу. В цей час Журейко пiдбiгає до нього, вбиває ножем i тiкає у натовпi. Варяги кидаються на людей, однак варта обеззброює ïх, i шум стихає. Єлизавета горнеться в сльозахдо Ярослава. Батько заспокоює дочку, нагадуючи, що не можна нав'язати мир i благодать кроткими руками: Державне поле треба корчувати, Щоб виросла на ньому благодать. Да буде мир! I Богом я клянусь, Що кожного вразить моя сокира, Хто збаламутить Киïв наш i Русь, Хто осквернить насильством справу миру. Дiя третя КВIТНЕВИЙ СНIГ Квiтень 1032 року. Весна вирує, i от раптом випав снiг. Старий селянин Людомир бачить у цьому недобру прикмету, яка вiщує щось погане. Вiн доходить до замковоï брами, бiля якоï стоять вартовi. В цей час iз лiвого боку до замку пiдходять новгородськi мужi Давид i Ратибор, якi пряснили вартовим, що вони шукають монаха Микиту. Варта пропускає ïх у замок. Знизу через яр пiднiмається схвильована Милуша, дочка Людомира, i розповiдає батьковi, що в мiстi вона бачила чоловiка, який два роки тому втiк разом iз Журейком, ïï нареченим. Дiвчина хоче дiзнатися про нього. Вiн, захищаючи Милушу вiд варяга, який намагався ïï образити, вбив його i, тепер ховається вiд переслiдувань. Людомир застерiгає дочку, нагадуючи обiцянку Ярослава покарати Журейка. Дiвчина будує план прохання перед князем про помилування Журейка. Вона надiється, що це станеться перед весiллям Єлизавети з Гаральдом, який за цi два роки став королем Норвегiï. Однак Людомир не подiляє думок Милушi, бо знає, що Ярослав, як батько, сумуватиме за дочкою: Але is князiв потреби, бач, не тiï... Хоч доньку жаль, але пильнуй державу. Отак — то i звалився в квiтнi снiг На голову нам... i Ярославу. В цей час з — за брами виходять у соболевих шубках дочки Ярослава Анна i Єлизавета. Анна намагається розвеселити сумну Єлизавету. Вона каже сестрi, що це Гаральд привiз снiг iз далеких льодовитих краïв, де вiн став королем, i приïхав за Єлизаветою: По всiй землi iм'я його гримить! На всi моря його сягає влада, Норвегiï король! I цiлий свiт Твоє iм'я з ним поряд повторяє! А саме це i засмучує Єлизавету, бо Гаральду боях пролив багато кровi: Лилася кров в походах тих гучних, I скiльки жертв невинних проклинали Моє iм'я... а це великий грiх, Його не змить нi каяттям, нi жалем. Анна запевняє сестру, що чоловiки усi такi, ïм лиш давай добичу та походи, а тому не треба так сумувати. Можливо, ставши королем i одружившись, Гаральд буде менш войовничим. Єлизавета признається сестрi, що вона не витримає розлуки з рiдним краєм, тому i сумує: Де я знайду чудових стiльки книг, Такi пiснi, як в Києвi у тата, Що королiв мудрiших всiх земних. А Киïв наш — зелений i прозорий! Днiпро широкий............... Де ще красудiодiбную знайти? I це все кинуть... Анну теж сватає французький король. Якщо на цей шлюб погодиться Ярослав, то i ïй прийдеться покинути рiдний край. Але вже треба йти готуватися до зустрiчi з Гаральдом. Сестри йдуть до замку. ïм услiд кидається Милуша. А тим часом iз ворiт замку виходять Микита, Давид i Ратибор. Новгородськi мужi Давидi Ратибор нагадують Микитi, що вiн син Новгородського посадника Коснятина. Вiн повинен помститися за батька i звiльнити Новгород вiд Ярослава. Однак Микита, який два роки був при дворi Ярослава писарем, бачив всi дiяння князя, його вiрнiсть справi миру i об'єднанню Русi i не хотiв вже помсти. Новгород за часи його князiвства змiцнiв, i це бачить Микита. Ярослав звiльнив iз посади варяга Ульфа, який був намiсником у Новгородi та багато лиха зробив мiсту. Про Ярослава Микита зазначає, що вiн ...пiзнав так близько розум дивний Мудрiшого з усiх земних царiв, Пiзнав того, хто не лише в добрi, А навiть в злi, i в хибах вже ж нехибний, Немов насправдi вишнього рука Його веде до правди в помилках! Ратибор i Давид обуренi поведiнкою Микити. Вони нагадали, що Новгород теж буде навiки чужий йому. Микита з гнiвом вiдповiдає: Менi чужий! А хто ж бо дав вам право Вiд Новгорода всього промовлять? Хто ви такi? Самотнi i лукавi, Ви плетете гнилу, нiкчемну сiть, Якою вам життя не зупинить, А Новгород стоïть за Ярослава I за єдину руськую державу. Микита переконаний, що не перед ним, а перед Ратибором i Давидом зачинять новгородцi брами. Вiн повертається до замку, а варяги пiшли геть. З покоïв замку виходять пишно одягнена Iнгiгерда з Ульфом. Вони розмовляють про дiï Ярослава, проте, що князь образив намiсника, забравши у нього Новгород. Це обурює княгиню, бо вона варязька принцеса, якiй у посаг батько дав це мiсто. Ульфа княгиня вважала варязьким графом, який служить ïй. Атому вона велить йому сурмити збiр дружинi i повстати проти Ярослава, надiючись на пiдтримку Гаральда. В цей час з'являється у повному княжому уборi Ярослав зi своïм почтом та дочками. Ярослав занепокоєний становищем у краï: Моï полки побито у Зирян, I знов Мстислав готує меч i брань На города й права моï державнi. А тут iще i доля Єлизавети його непокоïть: чи вiддати ïï в далекий край, чи залишити з Гаральдом тут. Ярослав розмовляє про це з Сильвестром. Залишити Гаральда в Києвi — це значить дати зброю Iнгiгердi проти нього. Сильвестр заспокоює князя: Розтане снiг, а з ним твоï турботи, Та i дочку вiдпустиш не навiк. До них пiдходить боярин Слав'ята, у якого Ярослав дiзнається, хто дав наказ сурмити збiр. Той вiдповiв, що княгиня, власне, Ульф вiдïï iменi. Ярослав гнiвно погрожує Iнгiгердi вiддати ïï у монастир за непокору. Iнгiгерда висловила невдоволення Ярославу, який iз ïï шлюбного мiста вигнав Ульфа, графа варягiв. Новгород вона називає Гольмгардом. Ярослав гнiвно вiдповiдає: Гольмгарда я не вiдаю, жона! Є Новгород — i час би пам'ятати Княгинi руськiй славнi iмена! I не вiдняв, бо не його то мiсто, Правителем моïм лише вiн був. Та й правив зле i не принiс користi, Згубив полки i слави не здобув. Пройшли часи Еймунда i варягiв. Якi на Русь по золото плили. Iнгiгерда дорiкає Ярославу, що саме варяги допомогли йому здобути Русь, i що у нього тече кров варяга i рабинi, на що Ярослав вiдповiв: З усiх небесних благ Найвищим благом кров я цю вважаю, Що є з народом вiрний мiй зв'язок. Менi не треба пишних тих казок, Що предкiв нам шукають десь за морем. Народ мiй тут, на рiдних цих просторах, Вiд Києва до Ладоги живе. I не заброд Iсландiï суворих, — Мене своïм вiн предком назове! В цей час до князя пiдходить стурбований боярин Мирослав, який перехопив гiнця з листом вiд Коснятина про нову змову проти Ярослава. Читаючи листа, Ярослав поцiкавився, кому ж надiслано його. Однак Мирослав не знає, бо посланець мертвий. Ярослав засуджує дiяння вельмож: Вони вiйни i кровi тiльки жаждуть, Щоб повернуть усобицi часи. Не дивлячись на те, що Ярослав затвердив закон i правду на Русi, бояри виступають проти нього. Атому князь змушений забути про милосердя: У монастир замкну я Iнгiгерду I Коснятину голову зiтну. Ярослав гордо йде на помiст i сiдає на трон. Його родина займає своï мiсця. Бояри стають навкруги. Пiдзвуки музики починається похiд Гараль-да. Спочатку його дружина, потiм невiльники з дарами, а потiм i сам Га-ральд в шоломi, увiнчаному короною. За Гаральдом його зброєносцi. Серед варягiв i Свiчкогас, який два роки був з варягами. Гаральд вiтає князя i нагадує про мету свого приïзду, просить прийняти дари. Ярослав радо зустрiчає майбутнього зятя, який схвалює дiяння князя, його Руську правду, про якi вiн чув далеко за морями. Ярослав розчулено вiдповiдає: Мiй розум ти вiдчув i зрозумiв, — Щоб наш народ мiцнiв в трудi i правдi, Не можу я прощати ворогiв, I кожен, хто порушить справу миру, На правду хто на руську посягне, — Того вразить безжалiсна сокира... Тому, хто руську правду поважає, Завжди у нас i шана, i хвала. Гаральд вiдповiв, що за це i шанує Ярослава Норвегiя. Тут Сильвестр побачив Свiчкогаса, який з монаха став варягом, бо плавав з ними два роки. Єлизавета пiдчас цiєï церемонiï звернула увагу на напiводягнену рабиню з дарами. Вона спустилась до неï i накрила ïï своïм хутром. Це дуже зворушило Гаральда, i вiн спiває ïй пiсню кохання. З далеких морiв Гаральд привiз Єлизаветi, крiм дарiв, терновий вiнок з могили Iоанна. Цим вiн повнiстю завоював дiвоче серце. Ярослав розчулено погоджується на шлюб своєï доньки з норвезьким князем. Дiя четверта КАМЕНЩИК I КНЯЗЬ У замку Ярослава в глибинi саду йде вiдкрита галерея — переходи. В саду мармуровий басейн з фонтаном. Травневий вечiр. Всi святково одягненi, бо сьогоднi весiлля Гаральда та Єлизавети. Свiчкогас (колишнiй монах — переписувач, а тепер варяг — дружинник Гаральда) ганяється за дiвчатами, якi смiються з нього, називаючи його монахом. А вiн намагається переконати, що за морями вiн навчився дiвчат гарненьких приручати. Дiвчата тiкають вiд нього. З iншого боку входить Сильвестр (вчений монах), який, побачивши таку сцену, погрожує кинути Свiчкогаса в яму. Свiчкогас нагадує, що вiн не монах: У нас, варягiв, лиш один устав — Бери, що треба, та держи, як взяв. Отак — то, отче! I, сiвши на лаву, спокiйно п'є горiлку з фляги, чим викликав гнiву Силь-вестра. Випивши горiлку, Свiчкогас повiдав Сильвестру, що: За Києвом знудився у сльозах... Ладен я свинi пасти в цих ярах, Ладен свiчки гасити по церквах, Нiж рицарем вельможним i багатим Розкошувати по чужих краях! I Сильвестр зрозумiв його, його патрiотичнi почуття, бо вiн син своєï батькiвщини: Хто вип'є раз днiпровоï води, Тому нiколи Киïв не забути, Хоч би в яку забрався далечiнь. Пообiцявши Свiчкогасу допомогти, вiн виходить. В цей час iз — за дерев крадькома з'являється Журейко. Вiн просить Свiчкогаса покликати йому Милушу. Свiчкогас дорiкає хлопцевi за легковажнiсть, але кличе дiвчину. Журейко просить Милушу ïхати з ним у Тьму-таракань, де вiн за час вигнання (за рiк) купив землю, має власний човен, на якому виходить у море. Дiвчина розгубилася, бо любить Киïв, батькiв, а тому не хоче ïх покидати i ïхати на чужину. Вона запевняла Журейка, що любить його, але попросила все — таки одну нiч на роздуми. Зустрiтися домовились на кораблi. А весiлля продовжується. Iз саду видно у галереï молодих — Гаральда i Єлизавету. Художник — монах Микита, чуючи весiльнi пiснi, сумує, бо прощається зi своïм коханням до Єлизавети. Вiн у думках бажає ïй щастя. До нього нечутно пiдходить Джема — дiвчина — рабиня з Сицилiï: О, не сумуй, сеньйоре любий мiй... Я знаю, ти кохаєш королiвну... Забудь ïï... i серця не гнiти... Тобi ж бо з нею щастя не знайти... Джема зiзнається у своïй любовi до Микити, але вiн намагається нагадати ïй, що вiн монах. Однак Джема вмiє бачити людей: В твоïй душi я бачу гнiв i месть, А на чолi — сеньйорiв горду честь... Ти, мабуть, князь... В цей час iз темряви виходять Ратибор, Давид — новгородськi бояри, якi вимагають вiд Микити помсти за батька i Новгород. Вони привели свiдка, який пiдтвердив, що за наказом Ярослава був вбитий Коснятин. Микита безсилий сiдає на лаву. Новгородськi мужi зникають у темрявi, побачивши, як iз церкви повертається весiльний похiд. Микита дорiкає собi в тому, що жив у кривдника його батька i ïв його хлiб. Вiн повiльно йде в глибину саду, побачивши, що хтось прямує до нього. А в саду — Iнгiгерда (дружина Ярослава) i Ульф (варяг, який стояв на чолi Новгорода пiсля Коснятина). Вони вдвох продовжують будувати iнтриги проти Ярослава. Ульф повiдомив, що всi пiднiмуть мечi проти Ярослава вночi, коли задзвонить дзвiн. Iнгiгерда хоче помститись своєму чоловiковi: То хай собi лиш дорiкає князь, Що не знесла Олафова дочка Насильства i нечуваних образ! Вони виходять iз саду, в якому вже чути крик пугача. Це Журейко викликає Милушу. Ховаючись вiд переслiдувань, вiн пiдслухав ненароком розмову в саду i хоче йти до князя, щоб сповiстити йому про зраду дружини i Ульфа, про план варягiв. Вони хочуть кинути Ярослава в тюрму. Милуша боïться за долю Журейка i не дозволяє йому це робити. Раптом Ульф iз вартою хапають юнака. Вони намагались скомпрометувати його i звинуватити у нападi на князя Ярослава. Новгородський варяг наказує вбити Журейка. Милуша, захищаючи нареченого, зняла крик. Ульф вдарив ïï ножем i тiкає. Милуша падає. На крик збiгаються люди, серед яких Ярослав i його сiм'я. Князь гнiвно намагається дiзнатись, хто поранив ïï, а Милуша просить врятувати Журейка, якого забрали i загрожували вбити. В цей час Ярослав сурмить тривогу i вбiгає Журейко: Князь! Хвалити Бога! Я не спiзнивсь. Сьогоднi — бо вночi Умислив Ульф з княгинею лукаво Тебе схопить i в поруб (тюрма) заточить, А Киïв весь варягам... I тут Журейко бачить поранену Милушу. Юнак плаче над коханою дiвчиною. А наречена Єлизавета, зворушена побаченим, говорить: О Боже мiй... i знову ллється кров... Невже немає справдi мiсця в свiтi, Де б мир царив i де б цвiла любов Серед людей, братерством оповитих! Ярослав у гнiвi до дружини дорiкає ïй за те, що в день весiлля, в нiч любовi й миру, не змогла стримати свого зла, тому вiн вiдсилає ïï своєю волею у монастир замолювать грiхи, а Гаральда просить рушати до рiдних берегiв. Гаральд запевняє князя, що вiн не мислив навiть йому якогось зла. Ярослав вiдповiдає: Тобi я вiрю. Та не вiрю долi. Що знов на Русь варягiв привела. Хоч як менi тяжка дочки утрата, Прощай, Гаральде, Русь понад усе. На руках у Журейка вмирає Милуша. Єлизавета в сльозах, бо треба розлучатися з рiдними i ïхати з чоловiком. Ярослав просить Журейка служити в його дружинi мужем княжим, однак юнак вiдмовляється залишитись, бо життя в Києвi без Милушi для нього важке, але: Де зараз тiльки орди кочовi, А згодом стане Руськая держава. Там мiг би я твоïй служити справi. Ярослав довiряє Журейковi вiд його iменi пильнувати пiвденний край i дає йому iменний князiвський перстень — символ влади князя. Повертаючись до себе, Ярослав зустрiв Микиту, який вимагав конкретних пояснень. Вiн не мiг зрозумiти, за що його так скривджено людиною, якiй вiрив. За що вбито його батька, князя Новгородського Коснятина. Ярослав з гiднiстю вiдповiв: Так, господу i руському народу Я вiдповiм за всi моï дiла. Завжди мене мiй рятував народ. За те i я служив йому сумлiнно. Тому й скарав чесного Коснятина, Що вiн порушив спокiй на Русi I мирний лад, що довгими роками I вiйнами народу я змiцнив, Хотiв вiн кинуть жадними руками На терези усобноï вiйни... Бо вищих я не вiдаю скарбiв, Нiж мирний трудi щастя в мирнiм домi... I, поки жив, стояти я клянусь За руську правду i єдину Русь! ДIЯ П'ЯТА Перша вiдмiна Гуслi i меч Цi подiï сягають у 1036 рiк. Ярослав, пишно вдягнений, сидить на престолi i веде розмову з угорськими i польськими послами. Поряд нього — його шiстнадцятилiтнiй син Володимир i Iнгiгерда в черничому убраннi. Ярослав з гордiстю дiлиться своïми досягненнями перед послами. Всiма своïми зусиллями йому вдалося врештi-решт об'єднати Русь: В моïх руках вся Руськая держава Знов зiбрана єдина i мiцна. Але гордiсть переплiтається з горем, бо прийшла звiстка про смерть улюбленоï дочки Єлизавети, дружини Гаральда. Ярослав просить послiв передати вiтання вiд нього своïм родичам i вибачити: Отож простiть, що ця печаль родинна Нам не дає прийняти вас гостинно I вшанувати зараз як би слiд. Посли вклоняються i виходять. Ярослав сидить зажурений на тронi сам. До нього пiдходить Iнгiгерда. За чотири роки вона змiнилася, нiби пом'якшала характером. Iнгiгерда заспокоює його. Вiн дорiкає собi, що вiддав дочку в далеку сторону пiд натиском дружини заради могутностi Русi. Роки в монастирi навчили Iнгiгерду цiнувати любов i мир родинного житла, i вона просить у Ярослава пробачення за той бiль, якого йому завдала. Розчулений Ярослав приходить до згоди з дружиною, та вдячно цiлує йому руку i виходить. Входять Сильвестр i Свiчкогас. Вони принесли великi новi книги, щоб розважити смуток князя. Це були видання про святих, якi чимало перечитав Ярослав. Переглядаючи ïх, князь зацiкавився долею Свiчкогаса, чи не хоче вiн знову стати варягом i покинути Киïв. Свiчкогас вiдповiдає: Нi, княже господине, Нiде нема у свiтi тих щедрот, Що я знайшов отут на батькiвщинi, У Києвi бiля твоïх чеснот, Де чудних книг вкусить менi дано. Сильвестр пiдтверджує, що Свiчкогас змiнився на краще. Вiн показує Ярославу розкiшне грецьке видання Псалтиря з iлюстрацiями. Князя захоплюють храми iз золотими куполами, i вiн у захватi говорить: Коли менi дадуть хоч рiк покою Серед моïх походiв i турбот, Клянусь, такий я храм собi построю В iм'я Софiï — мудростi чеснот. Ярослав дякує ïм за розвагу i просить книгу залишити йому на столi. Сильвестр нiяково зауважує, що вiн ïï ще не купив, бо грек просить 100 гривень золотом, а це надто дорого (можна купити село з нивами i млинами та всiм добром). Ярослав хоче поговорити з греком сам. Поки Свiчкогас ходив за греком, з'явився син Володимир, подає князю молитвослов i радить батьковi прийняти хазяïна цiєï книжки. У молитвословi князь узнає книгу Єлизавети i просить негайно привести мандрiвника. Входять Микита (колишнiй монах, син Коснятина) i Джема (рабиня, яку Гаральд подарував Єлизаветi). Ярослав просить розповiсти про дочку. Через три роки пiсля розлуки Микита заïхав у Норвегiю i бачив там Єлизавету, яка завжди сидiла бiля вiкна i дивилась в бiк Русi, спiваючи тужливих пiсень про Киïв, про землю рiдну. А коли прийшов ïï останнiй час, просила Микиту передати молитвослов батьковi. Ярослав ще бiльше дорiкає собi, що вiддав дочку в чужу краïну. Останньою волею Єлизавети було прохання до князя подбати про Джему. Ярослав iм'ям дочки обiцяє зробити для Джеми все. Вiн хоче знати про життя дочки в чужiй краïнi. Джема спiває пiсню, яку чула вiд Єлизавети. Вона просить дозволу служити доброму Микитi, як служила Єлизаветi. В цей час до зали Сильвестр i Свiчкогас ввели грека, якого шукали. Грек Парфенiй говорить, що ця книга єдина на землi, а тому така дорога. Ярослав дає 50 гривень, але Парфенiй не погоджується, бо це не його товар, а таку цiну встановив господар. До зали входить Мирослав (воєначальник Ярослава) з сумною звiсткою, що печенiги йдуть на Киïв i за п'ять днiв дiйдуть сюди. Ярослав дає наказ скликати вiйсько. Мирослав зауважує: Але ж нема у нас полкiв готових, Несила нам... До Новгорода знову Когось би треба зараз же послать. Князь хоче ïхати до Новгорода сам. Парфенiй згоджується за 60 гривень вiддати Псалтир, але Ярослав нiби не чує його. Вiн дає наказ оглянути мури, вежi, огорожi i готуватись до зустрiчi з ворогом. Парфенiй знов звертається до князя i просить за книгу грошi. Ярослав гримає на нього, мовляв, не до книги зараз. Вiн просить всiх протриматись хоча б сiм днiв, поки вiн приведе свiжi полки. Микита заперечує, бо на дорогу потрiбно тiльки туди 12 днiв, та чи захоче Новгород допомагати Ярославу — теж невiдомо: Та i навряд чи Новгород захоче В котрий це раз спасать тебе в бiдi, Щоб потiм ти за вiрнiсть, як за злочин, Його людей найлiпших засудив! Ярослав у гнiвi вихоплює меч i кидається на Микиту. В цей час Джема кидає пiд ноги князю цитру (музичний струнний iнструмент). Вiн здивовано спиняється i опускає меч. Джема твердо i з гiднiстю просить його не затiвати бою. Ярослав вибачається перед Микитою. Микита запевняє князя, що вiн йому не ворог. Входить Журейко. Вiн у схiдному одязi. Вiтає князя. Юнак повiдомив, що коли побачив орду, яка збирає загони, то поплив до Новгорода: Я в Новгород помчав перед ордою I перстень твiй громадi показав. Ярослав розхвилювався: Щож Новгород?Журейко сказав, що полки вже йдуть до Києва на допомогу. Ярослав обiймає Журейка з вдячнiстю. Володимир (син Ярослава) захоплюється новгородцями i просить батька по — царськи ïм воздать. Тепер Ярослав впевнений, що князем у Новгородi буде Володимир. Всi одягають вiйськову зброю, одяг. Ярославу Свiчкогас перев'язує хвору ногу. Входить стурбована Iнгiгерда: О княже мiй! Невже це знов вiйна! Князь обнiмає ïï i Володимира: Так, королево, знов вiйна священна! Встає полкiв залiзная стiна, Щоб нашу Русь од хижакiв пiвденних Оборонить i знищить ïх до пня. То не дамо ж гнiзда свого в обиду, Вперед, на бiй за землю нашу рiдну, За Киïв наш, державний i святий! Друга вiдмiна Золота брама Минуло декiлька днiв. Вiйна продовжується. За вiкнами чутно шум битви. Iнгiгерда, Джема та придворнi жiнки дивляться у вiкно. Iнгiгерда молиться: О господи великий, милосердий, Злих ворогiв на Русь не допусти! Допоможи, святая Iнгiгерда, I Ярослава в битвi захисти! Святий Георгiй i свята Iрина Оборонiть нам руськую краïну, Ми ж вам церкви збудуємо святi! Iнгiгерда згадує прожите життя i тихо зiтхає. Шум за вiкном наростає. Вона шукає сина Володимира. Ось вiн входить у залу в кольчузi та шоломi i повiдомляє матерi, що був наверху, на вежi. Iнгiгерда дорiкає синовi за непослух i наказує сидiти бiля неï, бо вiн iще малий. Володимир нагадує матерi, що батько поставив його Новгородським князем, а тому йому потрiбно.допомагати бити ворога. Входить Свiчкогас, якого прислав князь захищати замок, бо прорвавсь крiзь оборону один загiн ворога. З'явився Сильвестр i благословляє Свiчкогаса на боротьбу з ворогами. Володимир просить його, щоб попросив за нього Iнгiгерду, бо i йому хочеться захищати свою землю. Сильвестр вiдповiв: Ще младєси, щоб трудi подвиг ратний Достойно мiг пiдняти в час тяжкий. Черпай iз книг науку благодатну I мудрiстю душу укрiпляй. До зали долiтає шум битви. Парфенiй пропонує Сильвестру Псалтир уже за п'ятдесят гривень. Сильвестр дає лише двадцять гривень, i стрiла, що влетiла у вiкно, змусила Парфенiя погодитись. Вбiгає збуджений Мирослав. Вiн запевняє княгиню, що ворог буде розбитий. Всi радiють. Лише грек жалкує, що продешевив Псалтир, треба було не поспiшати. Iнгiгерда збирає всiх, щоб зустрiти князя. Пiд музику, сурми, радiснi вигуки входить Ярослав iз мечем. Щасливi дружина i син обнiмають князя. Вiн сiдає на престол i п'є пiднесену Iнгiгердою чашу вина за воïнiв — переможцiв, за мужнiх новгородцiв. Входять Давид, Ратибор i вносять покритi чорним сукном ношi. Стурбований Ярослав питає, хто впав за Русь. Ратибор вiдповiдає, що загинув за Русь i за князя Микита. Джема з криком кидається до мертвого юнака. Ярослав сходить iз престолу i схиляє голову бiля вiрного свого писаря. Вiн клянеться новгородцям звiльнити ïх вiд данини i послати князювати до них Володимира. На честь перемоги над печенiгами Ярослав вирiшує побудувати храм, щоб увiковiчити цю iсторичну подiю. Сильвестр дарує книгу Ярославу, яку купив за двадцять гривень. Князь наказує виплатити ще вiсiмдесят, бо не гоже нам скарби словеснi дешево цiнити. Вiн всiх закликає на пир в iм'я перемоги: А ми, кому судилося ще жити, Життя трудом повиннi заслужити. . I сили всi вiтчизнi присвятить. Ярослав дає обiцянку побудувати новий Киïв iз золотими куполами iз золотою брамою, яка в новi часи одкриє свiтлий шлях!

Метки ЛIТЕРАТУРА 1900-1930 РОКIВ, ЯРОСЛАВ МУДРИЙ, IВАН КОЧЕРГА, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ЯРОСЛАВ МУДРИЙ